Юрий Логвин. CлIди на плинфI




Yuri Logvyn "Traces on the plynth"
© Cоpyright Юрий Логвин, 2001
Подготовка, корректура 15.11.2001 by KYTY3OB
Данное художественное произведение распространяется в электронной форме с
ведома и согласия автора произведения на некоммерческой основе при условии
сохранения целостности и неизменности текста, включая сохранение настоящего
уведомления. Любое коммерческое использование настоящего текста без ведома и
прямого согласия автора HЕ ДОПУСКАЕТСЯ.
По вопросам коммерческого использования данного произведения обращайтесь
непосредственно к автору по адресу:
E-mail: luo_wentong@yahoo.com Тел. (380 44) 235-2595 Юрий Логвин (Yuri Logvyn)




СЛІДИ НА ПЛИНФІ


I. ЗАСПІВ

СтарЁючий майстер ретельно позначив усЁ болонки зрубу, позначив усЁ частини будови - вЁд вЁконець-заволок до сволокЁв на всЁх поверхах. Тому вЁн не втручався тепер у роботу хлопцЁв - знав, усе добре зроблять.
ЗдоровЁ, вправнЁ хлопцЁ поскидали кожухи та свитки Ё, закасавши рукава, мЁцно пЁдперезавшись, знЁмали вЁнець за вЁнцем дубового зрубу. ДзвенЁло вистояне дерево, з шерхотом Ё трЁском обсипався тиньк помальованих, помережаних стЁн. Їдучий пил туманом розповзався подвЁр'ям, викочувався через вЁдкритЁ ворота на вулицю.
Тихо, тихо сЁялись снЁжинки, десь спЁвали величальну пЁсню молодому.
А старий майстер забирав усе своє добро з Верхнього МЁста.
Наче зацЁпенЁлий, дивився вЁн на хмари крейдяного пилу, що огортали залишки зрубу. Як гаряче зараз його робЁтникам! Он то один, то другий утирав з чола рясний пЁт.
А майстровЁ прохолодно. Холод тепер часто проймає його спрацьоване тЁло. А ще частЁше прохолодою проймало його душу, колись таку веселу та гарячу.
Коли вони з дядьком повернулись Ёз далеких сонячних ОбезЁв Ё йшли на уклЁн до городника, то побачили за паколлям предовгого тину мури СофЁї Святої, зведенЁ не менш, як на двЁ косих саженЁ. Мури згори накритЁ солом'яними кулями. І їх згори притрусив перший снЁг.
Коли вони збиралися в далекЁ Обези по золото, свинець Ё мЁдь, то будова була велетенським мурашником, а гомЁн стояв, плив звЁдсЁля над мЁстом.
Тепер за паколлям тину не було колотнечЁ, гомону, гуркоту, не рипЁли вози, не дзвенЁли сокири й молотки. ТЁльки вЁд ям з вапном клубочилась густа пара.
І все довкола засипав, засЁвав пухкий снЁг. СнЁг невагомим покривалом огортав золоте, ще не опале листя, ховав у бЁлому смарагдовЁ стеблини ще живої трави. ВЁн тодЁ зняв обезьку кошлату шапку Ё звЁв до неба лице. ПрохолоднЁ снЁжинки гамували лихоманку чекання... Ось зарипЁли ворота. Зараз вЁдкриються навстЁж, Ё через них виїздять сани з болонками. А на болонках позначки, поставленЁ його рукою. Повезуть цЁ болонки на ПодЁл, Ё почне вЁн там складати їх у зруб на новому подвЁр'ї.
А тут, у Верхньому МЁстЁ, на будовЁ Святої СофЁї, на впорядкуваннЁ подвЁр'я Ё служби, на виведеннЁ Золотих ворЁт проминуло бЁльш нЁж три десятилЁття його життя.
Клубочилась їдуча курява, а майстровЁ згадалися тумани над ЁрпЁнськими болотами, як вони в такий туман переходять бродом на правий берег. Знов згадалась золота подорож в Обези. НайщасливЁша подорож його життя. У синЁй водЁ вЁддзеркалення крутобокого, наче Ёз золотих дошок, бойового човна варязького. СЁчуть золотЁ весла бЁрюзу води, напнулось колесом, засвЁтилось срЁблом вЁтрило. Дзвенять вЁд напруженої гонитви крутЁ боки човна, рЁже високий Ё гострий нЁс теплу днЁпрову воду. А вЁн, самотужки пЁдбираючи мелодЁю, спЁває вЁншування могутнЁм веслярам.
Он там далеко-далеко внизу в одну мить скресла крига, опали снЁги з дерев Ё лугЁв, зацвЁли Ё осипали золотим пилом верби Ё шелюг, Ё все зазеленЁло, зацвЁло, Ё повЁнь в одну мить опала. І пливе-плине далеко внизу човен, минає одмЁлини, темнЁ смуги вогкої рЁнЁ, смарагдовЁ заростЁ прибережних гаїв.
ВЁн стоїть тут угорЁ, на височенних київських кручах, ще скутих довгою зимою, Ё згадує, як вЁн, малий тодЁ, видерся по штагах на рею, примостився на самЁм вершечку Ё споглядає близькЁ смарагдовЁ, а далекЁ - блакитно-бЁрюзовЁ - приднЁпровськЁ гори.
І не озирнеться назад, власне, не зазирне в майбутнє, щоб побачити засипанЁ ще снЁгом схили Верхнього мЁста Ё вгледЁти десь високо-високо самого себе. Сивого, у сЁрЁй вовчЁй шапцЁ, згорбленого, Ёз глибокими зморшками на худому обличчЁ,
А вЁн, сивоусий майстер бачить його, малого, веселого мандрЁвця й спЁвця, як вЁн дряпається по штагах на рею.
І нЁчого майстровЁ не шкода з усЁх лЁт прожитих.
ТЁльки шкода тЁєї безжурностЁ, що минула, розвЁялась, пролетЁла птахом, продзвенЁла пЁснею Ё розтала над блакиттю ДнЁпрових плесЁв, над золотом ДнЁпрової рЁнЁ.
За цей час збудували Святу СофЁю.
Господар РусЁ, великий каган Ярослав укрЁпив життя Ё порядок "Руською Правдою", змЁцнив воїв Ё ощадливо зЁбрав срЁбло Ё злато.
Минули й славнЁ походи супроти ворохобних сусЁдЁв.
Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.
НЁхто з його синЁв не зможе бути єдиним справжнЁм каганом, стовпом Ё опорою влади на РусЁ.
І старЁючий майстер знав про це Ё полишав Верхнє МЁсто. Здається, тепер от Ё настав час згадати слова тмутороканського Ёудея-мЁняйлу, що казав тодЁ хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство Ё не приязнЁ Ёз владою!'
ТодЁ малий не мЁг второпати, чого ж цей багатий мЁняйла каже такЁ слова. Все, здавалось, заперечувало йому. ХЁба то праця - мЁняти золото? Чи мЁг вЁн зневажати багатство, на якому сидЁв? І чому не водити дружби Ёз владою? Якби вЁн сам не пригощав ключника князя Мстислава, хЁба б вЁн такЁ достатки зЁбрав у ТмутороканЁ?.. Але тепер майстер дещо починав розумЁти з того початку в ТмутороканЁ... Хоча, власне, почалось все не в ТмутороканЁ, а тодЁ, в кЁнцЁ травня, у далекому древлянському селЁ. І все почалось через дядька його.


ПОТАЄМНА БОРТЬ

Малий бЁгав за своїм дядьком, Ё тому його прозвали ПЁвником. Бо дядько прозивався ПЁвень. І був людиною пЁдневЁльною. ВЁн потрапив до боярина у кабалу. Позичив срЁбло, щоб купити собЁ коня. Та кЁнь за чотири днЁ здох. Отож лишився дядько без коня Ё срЁбла Ё став закупом боярина Судомировича.
Тому, коли з Києва до садиби прибув княжий гонець Ё загадав людей на спорудження київських укрЁплень, боярський управитель загадав їхати во град дядьковЁ ПЁвневЁ та ще кЁльком челядникам.
Як почув про те ПЁвник, одразу побЁг у село. Був вЁн малого зросту, та й лЁтами ще не вийшов, а проте вЁдзначався кмЁтливЁстю Ё тямучЁстю.
Зразу кинувся до прапрабаби, бо її всЁ поважали, слухали Ё навЁть побоювались.
ПЁвник пав перед нею навколЁшки Ё почав прохати, щоб вона заступилась перед батьком та матЁр'ю, Ё щоб вони вЁдпустили його з дядьком до Києва.
- А дуже хочеш до Києва поїхати?
- БЁльше за все на свЁтЁ!
Прапрабаба заплющила очЁ. Довго, довго мовчала, потЁм її рука на головЁ хлопчика здригнулась Ё вона тихим, але твердим голосом проказала: "ПЁди, поклич батька!", що без сумнЁву значило - ПЁвник поїде до Києва разом з дядьком ПЁвнем.
І ось тепер з дозволу Ё благословення батька й матерЁ вЁн мЁг їхати до Києва разом з дядьком ПЁвнем.
Нараз його посвистом покликали Ёз чагарЁв. Хлопчина озирнувся - он за купою зеленЁ сховався дядько ПЁвень. ВЁн мовчки пЁдманив пальцем до себе хлопчика.
І ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошЁль для вугЁлля.
- Ось що. ПЁвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугЁлля. Йдемо по мед. А в кошелЁ всю снасть сховано. Не бЁйся - я не злодЁй. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш - там, де сходяться землЁ боярська, княжа та сЁльська. Там нЁчия земля.
- Де ж там бортЁ? Там усе хирявий пЁдлЁсок та старЁ кривЁ сосни.
- Побачиш!..
І ось вони стоять пЁд старою товстою вЁльхою. ПЁд ногами хлюпає руда болотна вода.
На чорнЁй корЁ, невисоко над корЁнням вирЁзано дядькового знака - здибленого коня.
Дядько повЁсив кошЁль на криву сосонку Ё витяг линву. На одному кЁнцЁ мЁцна рогулька, а на другому кЁнцЁ - ще рогулька, Ё до неї припасован. дощечки.
Дядько прив'язав до мокрих постолЁв залЁзнЁ пазурЁ, обв'язався линвою, а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. ВЁдкинувся назад Ё почав рухатись по чорному стовбуру. ВЁдкинеться на ременЁ, пЁдтягне одну ногу, потЁм другу, добре втискуючи залЁзнЁ пазурЁ в кору, Ё швидко тодЁ вже випростовується, ослабивши ремЁнь.
ПЁвник внизу, задерши голову Ё затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька .
Дядько дЁстався до їовсго'Ё гЁлки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло - вЁльха дерево слабке, ненадЁйне.
Ось дядько перекидає рогульку на линвЁ за товстенний сучок. ПЁдтягає на линвЁ сЁдало, перевЁряє його. Обережно сЁдає на нього. ВивЁльнивши ноги Ё вЁдв'язавши пас, стравлює линву Ё плавко спускається до верхЁвок очерету. Зависає над головою ПЁвника.
- Подавай швидше торбу з горщиками, глек Ё личину! І ножа!
Дядько надягає шапку-личину з берести та кЁнського волосу. Обв'язує линвочками сорочку Ё штани, щоб бджоли не проникли пЁд полотно.
- Ти вЁзьми лика Ё все обв'яжи! Та шапку добре натягни! Та вЁдЁйди подалЁ! Та дивись пильно на всЁ боки! Прислухайся.
Дядько тягне вЁльний кЁнець линви, Ё линва, поволЁ посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, пЁдносить дядька ПЁвня вгору, до самої бортЁ.
Зав'язавши мЁцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дЁрочками.
БЁлий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку Ё двома ударами розширює дЁрку дупла.
ПЁвень занурює руку в дупло Ё перекладає в горщик здоровенну кулю золотих щЁльникЁв.
Затим наповнює другЁ горщики золотими щЁльниками.
Глечик з трутом висить на гЁлцЁ Ё курить молочним димом.
Бджоли, гудучи, мов далека буря, облЁпили дядька суцЁльним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозумЁти важко.
Зрештою, дядько розв'язує вузол линви Ё просто летить униз. А, щоб не обпекти пальцЁ, обхоплює линву полою свити.
За дядьком падає хмара бджЁл.
Малий пЁдлазить пЁд перевернутий кошЁль, але все ж кЁлька бджЁл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. І гудуть так страшно, що серце холоне. І, до того ж, не знаєш, звЁдкЁля вони вжалять.
Дядько пЁдхоплює все начиння Ё, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарЁв.
Малий зводиться на тремтячЁ ноги Ё поспЁшає за ним.
А над обома добичниками мстиво гудуть бджоли.
ГустЁ чагарЁ рятують бортникЁв од бджолиної помсти. І дядько, засипавши в дЁрчастий глек зЁлля, розводить ще бЁльший, ще їдучЁший дим.
ТодЁ вже розбирається. Починає струшувати, обирати спухлими пальцями Ёз себе бджЁл. Хоча вЁн надягав личину, у нього спухле лице, шия Ё руки. У малого одне вухо вЁдвисло ледь не до плеча.
Дядько Ёз дна торби дЁстає ладунку з жовтим мастилом Ё змащує вухо небожу.
ПотЁм береться за свою губу.
Пекучий бЁль спочатку перетворюється на щЁмливу'сверблячку, а потЁм Ё геть затухає.
- Дядьку! Вони не прилетять сюди? Ви їх потравили димом?
- Що, що, ПЁвнику! Я їм Ё сотЁв з медом лишив, щоб вони не подохли. Ось восени повернемось Ёз Києва, Ё ще вЁзьмемо... Ми цього року першЁ взяли борть. Глек дамо ковалевЁ за роботу. Решту вЁзьмемо до Києва. БагатЁ люди люблять подарунки... Ну, а нашЁй прапрабабЁ понесеш шматок забоценя. А бЁльше - нЁ-нЁ!
- Можна менЁ ножа полизати?
- Бери.
Кривий бортницький нЁж, що ним соти пЁдрЁзають, ПЁвник довго облизував.
А дядько лише свої пальцЁ обсмоктав, як зав'язав горщики липовим лубом.





далее:
БОЛОТНА РУДА >>

Юрий Логвин. CлIди на плинфI
   БОЛОТНА РУДА